Baby travel. Подорожі з дітьми, або Як не стати куркою - Ірена Ігорівна Карпа

І поки я терпляче пояснюю про кепське фінансування українських збройних сил і фактично відсутні державні витрати на промоцію країни, мої діти кілька разів зі щасливими вересками встигають пробігти туди й назад за лінію контролю, щось перекинути і в когось врізатися. Чесно – вдома з ними такого не буває. Варто навколо з’явитися натовпу людей, як ці монстри відразу вирішують, що це все їхня циркова вдячна авдиторія. Починають кататися по підлозі, стрибати і співати всі пісні, які вони знають чи бодай раз чули. Звісно ж, голосно й не попадаючи в жодну ноту.

Добре, що поряд у ці моменти ще не було їх батька, – він, бідолаха, так за три місяці встиг відвикнути від цих небесних херувимів, що в нього тут же лице би злупилося нанівець. Усі ці його «не співайте! не говоріть голосно! не кричіть! не стрибайте! не бігайте! не стійте на ліжку!» і звинувачення мене в тому, що мені, мовляв, байдуже, як виглядають мої діти в очах інших людей, викликають у мене священний жах.

Знаєте, вистачило у власному дитинстві й підлітковому віці оцього нашого «А шо ж люди скажуть?! Ти про репутацію подумала?!» Досить. Я не хочу затискати в моїх дітях паростки особистісної свободи. А те, що їх батькові так дико соромно за кожен звук, голосніший за рівень чемного натовпу, змушує мене засумніватися в тому, чи з Каліфорнії він? Якісь такі совкові заморочені комплекси. Наче ті бідні діти зобов’язані жити для гіпотетичних таксистів, випадкових пасажирів метро, людей, що опинилися з ними в одному ліфті, і просто гіпотетичних сусідів за стінами, що в цей час гіпотетично хочуть спати.

Найсмішніше те, що, всупереч очікуванню Кори-Каїного татка і йому подібних, більшість людей і не здогадується про те, що дитячі пісні чи стрибки їх нестерпно б мали дратувати. Отже,

14. Не встидайтеся зайвий раз за своїх дітей. Вам здається, що весь світ лишень на них і витріщився, аби вам зробити незручно? Це свідчить лише про те, що у вас якісь проблеми з почуттям власної важливості. Коротше, телефончик психолога я завжди радо підкину.

До літака нас пустили, у всі ігри ми пограли, на кожен дзвінок-повідомлення спитали, чи уже приїхали, хмарами помилувалися, з сусідами позаду погралися, сплячій тьоті на ухо поверещали «мама, мама!», аж вона, бідна, що у відпустку від дітисьок вирвалася, в холодному поту прокинулася, їжу зжували, журнали полистали, казки послухали, в туалет походили, страшним звукам спуску води полякалися, на айпаді в найдурніші ігри зіграли.

Так пройшло приблизно півтори години. Із трьох із копійками. Не питайте мене, чим ми далі займалися – свідомість витіснила цей смисл як надто травматичний. Я жартую. Я уже писала у вступі – кожен літак коли-небудь приземлиться. І ясно, що тут вас, з очима в стилі панди, пелехату і засмикану, впізнають! Впізнають ні за яким іншим аксесуаром, як за цією двійнею – Кая і Кора. Верещать і бігають втричі активніше, бо ж у літаку сидіти довелося. Зате нам паспортний контролер не задає жодного візового запитання – аби лише вшилися з черги.

Далі йде очікування багажу. Стрічка, по якій він їхав у загадкову далечінь, зацікавила Каю ще в Жулянах. А тут оно скільки людей на неї витріщаються в очікуванні! Отож Кая (а за нею й Кора, бо ж усе мусять мати і робити однаково), недовго думаючи й звично ігноруючи мої заклики до свіжого двохрічного здорового глузду, стрибає собі на стрічку для багажу.

«Зараз поїде», – востаннє попереджаю я.

І воно собі бере і їде. І якщо Кора на цей момент чудом опиняється на нерухомому острівці посередині, то Кая валиться на пузо й, ревучи, відправляється у бік техприміщень. Тут, як в кожній казці, у нас з’являється героїчний рятівник – дядько з нашого рейсу в два стрибки доганяє Кайку і повертає її на сушу. Я те саме проробляю з Корою, дивуючись справності мого вестибулярного апарату – з нерухомого острівця з нею на руках мені ж все одно на рухому стрічку зіскакувати довелося, а вже потім на землю.

Виставила фото, похвалилася фейсбуку, ясна річ. Люди дружно почали думати, чим би то мою ситуацію поліпшити можна було. Додумалися аж до поводків. Хе! В мене вже й з електрошокером ідея була, але щось ніяк руки не дійдуть до цієї вершини біхевіористської педагогіки.

«Ох як я вас розумію, – пише в коментах одна жіночка, – я оно в радянський час сама з малим (з одним!) на море їздила. Так в одній руці у мене був кульок з його горщиком, в іншій – сумка з речами, а до сумки скакалкою був прив’язаний сам малий…»

Ех, скакалка. Мене нею в дитинстві мама по сраці шмагала. За один із видів не-буття такою, як всі, здається. Прибирала я без ентузіазму, знаєте, і занадто повільно, як на стандарт «усі діти як діти».

Здається, адекватність у батьківстві приходить тоді, коли ви спромагаєтеся на цілком щирий висновок штибу цього: «Ну, не рахуючи розбитої пляшки і обісцяних штанів, спокійний вечір з друзями на терасі минув чудово…»

Ш.

Школа їзди на візку

Ну що сказати? Все просто: є дороги в країні призначення – беріть із собою візок. Нема доріг – то дурний вас піп хрестив, як ото мене, що потягла з собою наш «суперлегкий Zooper» до Керали. Просто все, що було суперлегким, в умовах розбитої ґрунтової дороги через пагорби одразу стає непідйомним одоробалом. І мало того, що півторарічне дитя не може долати бозна-які кроси, тому полізе до тебе на руки, так ще й візок доведеться пхати на горбі, задньою ногою притримуючи інше дитя (двох з половиною років), бо воно якраз пересувається занадто швидко й от-от готове скочити в урвище, бо саме туди полетів метелик.

Ну, слава Шиві, моїх тисячі рук і ніг в Індії нам вистачило – ніхто нікуди не полетів без відповідної резолюції. Але спробувавши тортуру походу від гест-хаузу до кав’ярні на сніданок (двоє дітей, візок, спека, піт, відерце-лопатка, сумка, пляшка, коцик, м’ячик), я зрозуміла, що іпостась равлика-павлика не зовсім моя. Обмежилася двома дітьми і рюкзаком. А що вже в той рюкзак влізло, те й буде їхнім виграшем у лотерею.

Хоча продавців попутніх крамничок, що ліпилися якраз понад тим урвищем, пропонуючи нехитрі хустки, якісні (й не дуже хіпівські) шаровари і футболки з принтами Ганді, було трохи шкода. Таку атракцію